У зв'язку з 25-річним ювілеєм компанії "ТІС", хочемо більше познайомити читачів з тим, якою неординарною людиною був О. М. Ставніцер - один зі співзасновників найбільшого в країні приватного морського термінала. Олексій був молодшим з шести дітей у сім'ї Михайла Фроїмовича та Олександри Вікторівни Ставніцерів. Працюючи у вугільній промисловості, з роками батько повністю присвятив себе редакторській справі та драматургії. Однак син вибрав свій життєвий шлях. Він, міський мешканець, в 1960-1965 роках навчався в Одеському сільськогосподарському інституті, де потім продовжив займатися в аспірантурі. В той самий час, майбутній вчений, захопився альпінізмом, якому присвятив значну частину свого життя. Тут, в Одесі, в обласному Альпклубі, Ставніцер познайомився зі своєю майбутньою дружиною Аллою Гребенніковою. У 1972 році у молодого подружжя народився перший син - Єгор. А в 1979 році, з отриманням Олексієм почесного звання майстра спорту СРСР з альпінізму, сім'я переїжджає на Кавказ. Вже там в 1982-му у родині Ставніцерів народився другий син Андрій. Працюючи на турбазі "Терскол" Міністерства оборони СРСР, Олексій Михайлович організовував масові армійські альпініади на Ельбрус, ряд інших заходів, пов'язаних з цим видом спорту.
Згодом Ставніцер створив і очолив навчально-методичний центр "Ельбрус". Цей табір на кілька років став всесоюзним центром альпінізму, де велася підготовка інструкторів, альпіністів, промальпіністів, прикордонників.
У 1989 році Олексій Михайлович повертається до Одеси та працевлаштовується у кооперативі "Промальп". Трохи пізніше він почав власний бізнес. Свою першу компанію колишній альпініст назвав "Еверест".
З огляду на сьогоднішній день, можна з упевненістю сказати, що дійсно доленосною подією в 1994 році стало створення Олексієм Михайловичем Ставніцером, разом з Олегом Джумберовичем Кутателадзе, компанії "Трансінвестсервіс". "ТІС" став фактично першим приватним морським портом в Україні.
Інфраструктура "ТІС", створювалася майже з нуля. Це 8 власних причалів загальною довжиною два кілометри й п'ять транспортних терміналів, три з яких - зерновий, вугільний і міндобрив. Для забезпечення діяльності "ТІС" було побудовано 60 кілометрів залізничних шляхів, в тому числі 6 кілометрів магістральних, переданих державі; проведено поглиблення акваторії лиману в обсязі 7 млн. м3 донного мулу і виїмка ґрунту на суші в обсязі 6,5 млн. м3.
Після тривалої хвороби Олексій Михайлович Ставніцер помер 27 лютого 2011 року. Розпочату ним справу зараз, разом з іншими співзасновниками, продовжують його сини - Єгор Гребенников та Андрій Ставніцер. До речі, Андрій - не тільки генеральний директор компанії "ТІС", але і співвласник компанії "М. В. Карго", яка нині володіє зерновим терміналом "Нептун".
О. М. Ставніцер був неординарною людиною за своє життя, про це докладно розповідається в книзі "Олексій Ставніцер. Початок. Сходження. ВЕРШИНА", виданій у 2013 році. Одним зі співавторів книги є О. Д. Кутателадзе. Він також особистість відома і неординарна, тому не випадково, що доля звела цих людей на одному шляху до Вершини. Нижче наводяться окремі уривки спогадів Олега Кутателадзе про Олексія Ставніцера з цього друкованого видання.
Коли Олексій Михайлович пішов з життя, ми вирішили частиною його останнього шляху зробити проїзд по терміналу. Він своє дітище не просто любив, він їм жив. І, відлучаючись у справах хоч на день, хоч на тиждень, він, повертаючись, їхав не додому, а на термінал. У нього був свій маршрут об'їзду, за багато років до цього "дивацтва характеру" всі звикли. І ми вирішили повторити цю дорогу, нікого не попереджаючи, без зупинок і церемоніальних процедур. Але і таємниці, зрозуміло, з цього не робили. Проїзд на швидкості не вдався. Вся денна зміна - сотні людей, - виключно на власний розсуд морального обов'язку вийшла попрощатися з Олексієм, сказати свої слова подяки й, вже зовсім несподівано, відгукнулися гудками теплотяги і судна, що стояли біля причалів.
Загальновідомо, що в нашій державі вміють зображувати радість зустрічей і любов до начальства. Скорботу і повагу ніде у світі імітувати не навчилися. Щирий порив попрощатися з Олексієм Михайловичем і був свідченням того, що він ні на йоту не відступав від проголошеного ним на початку шляху принципу справедливості. Кожен співробітник "ТІСу" знав, що його благополуччя і добробут залежать від успішності підприємства. В країні знайдеться не так багато приватних підприємств, де принципи соціалізму були заміщені політикою соціального захисту людини. Соціальні програми "ТІСу" коштували дорого, рахунок йшов на мільйони. Підприємство платило за навчання дітей, за лікування, допомагало з придбанням житла, вкладала чималі кошти в освіту, будуючи нові школи, ремонтуючи дороги та дитячі садки, клуби, церкви. Як зазвичай роблять "нові капіталісти"? Ось ми встанемо на ноги, розбагатіємо, а вже тоді будемо займатися благодійністю. Позиція Олексія Михайловича була альтернативою - допомагати відразу, сьогодні й зараз, тому що у людини одне життя, і він має право прожити його гідно, не відкладаючи нічого на потім. До нас приходили і йшли інвестори, не всім подобалася наша соціальна політика, але такі були наші непорушні принципи й такими були умови входження в партнерство. Пізніше, коли ми спільно з'їмо не менше пуда солі, я відкрию чи не головну рису характеру Олексія: в його лексиконі не було слів "немає, неможливо, нерозв'язно" та інших. Він ніколи не шукав обґрунтувань і пояснень, чому проблему не можна вирішити. Він починав з того, як її вирішити швидко і з найменшими витратами. Так було не тільки з реверсом. Розвиток "ТІСу", перетворення його з малопотужного підприємства "Лиман" в найбільшу стивідорну компанію України багато в чому пояснюється тим, що Олексій, визначивши мету, йшов до неї прямим шляхом, не звертаючи уваги на "револьверний гавкіт" дрібного чиновництва. Його логіка була проста. Наш проєкт державі вигідний? Ми порушуємо інтереси держави, народу? Якщо ні, то які сумніви? Вперед!
Прикладів, як свавілля начальників пускало під укіс успішні виробництва, було багато. "ТІС" робочому колективу подобався стабільністю, кадровою політикою, соціальними програмами, зарплатою, нарешті. Чи не знищать? А чим міцніше підприємство ставало на ноги, тим більше з’являлось охочих прибрати його до рук. Взагалі становлення, розвиток наших терміналів, які потім будуть називати "ТІС", нагадувало плавання проти течії. Будь-яке зволікання або невірне рішення загрожувало понести нас донизу. Але Олексій Михайлович якось дуже швидко і без допомоги психологів з боку ситуацію зі страхами зламав. Логіка його переконань була проста і стояла на українських законах: якщо ми господарі свого підприємства, то кому краще знати та розуміти, що нам робити, як розвиватися? Якщо ми що і зробимо в збиток, то в збиток собі, а не державі. Наша сила в єдності.
"ТІС" розвивався за своєю власною стратегією. Вона ніколи ніде не оголошувалася і була проста - вгадати потреби завтрашнього дня. Вже коли ми міцно стояли на ринку перевалки хімічних вантажів, не мали нестачі в клієнтах, Олексій Михайлович спантеличив учасників товариства пропозицією побудувати зерновий термінал. Україна тоді дуже боязко заявляла про себе як експортера зерна.
Сучасних терміналів для експорту зерна у нас не було, в кращому випадку працювали з коліс. Ідея Олексія була - врахувати досвід роботи з мінеральними добривами, побудувати зерносховище, щоб накопичувати великі партії зерна, фрахтуючи під нього великотоннажні судна. У цьому випадку ціни на перевезення були більш привабливі для зернотрейдерів. Обставина важлива, тому що ми прекрасно розуміли, що появу нового конкурента на зерновому ринку ніхто оплесками зустрічати не буде. Погодивши будівництво з наглядовими інстанціями, ми побудували зерновий термінал в рекордно короткі терміни - приблизно за місяць. Таких швидкостей портове будівництво не знало. Так само швидко, як і зерновий термінал, "ТІС" будував причали, вугільно-рудний термінал, контейнерний термінал, склади для відкритого і закритого зберігання вантажів. В Україні не було рівних "ТІСу" у портовому будівництві.
У Олексія було особливе, я б навіть сказав, інтуїтивне відчуття перспективи бізнесу. Сьогодні "ТІС" займає перше місце в Україні серед портів з перевалки сухих вантажів. Ми росли без "даху", без брудного капіталу, з першої перевантаженої тонни працюючи "по-білому", тобто чесно ведучи бухгалтерію і чесно сплачуючи податки, - Олег Кутателадзе, книга "Олексій Ставніцер. Початок. Сходження. ВЕРШИНА", уривки зі спогадів.
За матеріалами "Слава Хлібороба" №37 від 14.09.2019.
Фото коптер Віктор Брик.