Фонтанка вшановує 94-річного учасника бойових дій часів Другої світової війни

  В дні Свята Перемоги українці все частіше згадують про тих, без кого неможливе було б вільне життя у власній країні. Мова йде про ветеранів, свідків страшної війни. Земля Лиманщини багата на тих, хто не злякався за своє життя, проявив відвагу та самовідданість. Хтозна, як повернулася б історія і що було б з нами, аби не їхня перемога тоді в 1945 році. Тому вкрай необхідно всім, хто нині живе у сучасному світі, пам’ятати про уроки історії, аби не повторити помилки минулого.

  Дідім Вадимович Берніков мешкає у селі Фонтанка Лиманського району. Зараз йому 94 роки. На власні очі він бачив сумну історію нашої Батьківщини в часи Другої світової. Народився в місті Омськ. Батько - спеціаліст з обробки ґрунту, мати - ботанік. Часто виїжджали на експедиції з вивчання рослин. Після однієї з таких подорожей батько Дідіма Вадимовича написав вірш, який став знаковим для сина. Було це приблизно у 1920-му році.

  Саме назву чарівної рослини батько ветерана взяв до уваги, та коли в нього народився син, вирішив дати йому саме ім’я Дідім. Далі хлопець підростав, пішов у школу. Але мирне дитинство тривало недовго.

  І почалася військова служба, спочатку навчальна. За розподілом Дідім Вадимович був направлений до 2-го Омського мотопехотного училища, у роту мінометників. Було багато практичних занять, взимку на березі Іртиша. Вчилися робити службові споруди, копали окопи, тренувалися у стрільбі тощо. Тривало це до літа 1943-го. Потім прийшло розпорядження: з училища терміново повинно відбути два батальйони на фронт. Серед них опинився й взвод Дідіма Бернікова. Подали військовий ешелон, були проводи всім класом з батьками та родичами й хлопців забрали на західний фронт, згадує ветеран.

  Далі, після недовгих за часом підготовчих занять, Дідім Вадимович опиняється бронебійником у мотострілецькому полку Першого Українського фронту.

  Почалася справжнє військове життя з наступами та боями. Під час визволення українського міста Коростень у протитанкове знаряддя Дідіма Вадимовича та його бойового товариша влучив снаряд, внаслідок чого навідник загинув, а Дідіма Бернікова було поранено. Далі було лікування по різних госпіталях, після чого військове керівництво вирішило відправити Бернікова не до фронту, а на подальше навчання, адже країні після війни вкрай необхідні були фахівці з відновлення та ремонту військової техніки. Парубок вступає до Ленінградського артучилища, яке було на той момент евакуйоване до його рідного Омська. У 1945 році закінчує навчання та проходить службу у Львівському військовому окрузі в місті Золочів, а після - у Туркестанському окрузі - був викладачем на військовій кафедрі у Ташкентському піхотному училищі. А ще працював на військових підприємствах. До речі, на одному з них, де ремонтували та виготовляли оптичні пристрої, Дідіму Вадимовичу подарували бінокль, який й досі зберігається в нього.

  У 2004 році полковник Берніков звільнився з військової служби за віком. За бойові заслуги його було нагороджено орденами Великої Вітчизняної війни другого ступеня, Богдана Хмельницького, медалями "За бойові заслуги", "За Перемогу над Германією". Взагалі ветеран має 21 нагороду. Після запрошення свого сина Сергія Бернікова, до речі, теж військового, який є учасником бойових дій в Афганістані, він переїхав до України, а саме до села Фонтанка, біля Одеси.

  Гідний нащадок свого батька, Сергій Берніков згадує, що завжди пишався своєю родиною. Є у Дідіма Вадимовича Бернікова й онуки, їх двоє. Але вони вже не військові. Обрали різні спеціальності, не пов’язані зі справою свого діда та батька.

  Дідім Вадимович у свої 94 роки й досі сповнений енергії та бажання дивитися на світ з великою зацікавленістю. Завжди у гарному настрою. А секретом свого довголіття вважає дисципліну, фізичну активність та любов до життя.

Автор: Сергій Бяков.