Віра Георгіївна Бенько — партизанські стежки юної зв’язкової

  22 вересня 2001 року, в день 60-ї річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Другої світової війни, в Україні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента України. Це — державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі простого народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це — свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для Перемоги над ненависним ворогом.

  Є серед мешканців Лиманщини жінка, яка в роки Другої світової війни, бувши ще зовсім юною дівчиною, була учасницею партизанського руху у Білорусі. Рішуче і самовіддано своїми сміливими вчинками вона допомагала здолати ворога.

  Мова йде про Віру Георгіївну Бенько (Гончар — дівоче прізвище), яка мешкає в селі Переможне Красносільської ОТГ. Героїня народилася у Білорусі 18 липня 1926 року в селі Кулеші Івацевицького району Брестської області. ЇЇ батьки працювали у сільському колгоспі. Батько Віри помер рано, коли дівчинка була ще маленькою і залишилися вони з мамою та двома молодшими братиками. Мали велике господарство та город, тому роботи завжди було багато. Влітку працювали в полі, а взимку — обробляли льон, який їм видавали. Віра закінчила два класи місцевої школи.

  Почалася війна… Було важко і страшно усім. Дівчині на той час виповнилося 15 років, але їй дуже хотілося бути корисною для своєї батьківщини. Її дядько Олександр Мініч був підпільником і це слугувало тому, що й Віру з матір’ю з часом залучили до підпільної діяльності.

  Їхній будинок знаходився поодиноко за селом, тому там було зручно збиратися партизанам для обговорення важливих питань. Юній партизанці доручали складні завдання: вона мала передавати важливу інформацію про розташування німців своїм побратимам в інших партизанських загонах. Постійно ризикуючи життям, забувши про страх, дівчина крізь ліси, поля та села непомітно пересувалася, щоб не потрапити на комендатуру.

  Аби в неї не знайшли записки, у випадку, якщо дівчину спіймає ворог, їх зашивали у пальті чи у волоссі, ховали в онучі (портянки). Так дівчина стала зв’язковою між партизанськими загонами.

  Одного разу, проїжджаючи на підводі повз німецької комендатури, Вірі здалося, що записка почала випадати з волосся і вже висить на шиї. Попрохала їздового швидше їхати. Коли прибули до партизан, то виявилося, що записка нікуди не ділася. Тому природний страх залишався, але попри ризик за життя, Віра від виконання завдань не відмовлялася.

  Одного разу дядька-підпільника спіймали фашисти та посадили в потяг на Німеччину,

але йому та іншим полоненим вдалося зробити діру в підлозі вагона та втекти. Деякий час він переховувався у Віриному будинку на горищі та почав створювати новий партизанський загін, залучаючи як освічену молодь, так і простих селян. Партизани вдень переховувалися у лісі, а вночі приходили в село за провізією і Віра продовжувала їм допомагати. Пізніше записки доставляти стало небезпечніше, тоді вже на словах передавали необхідну інформацію. Ризик був не тільки особисто для неї, а й для її родини чи навіть для всього села.

  Віра Георгіївна навела приклад як сусіднє з ними село Бойки повністю з усіма людьми ворог спалив. Залишилася лише одна дівчинка, яку напередодні мама відправила у сусіднє село до тітки й вона лишилася там заночувати.

  Був випадок, коли за мамою дівчини гналися фашисти, але вона змогла заховатися і втекти, адже добре знала місцевість. А коли німці почали влаштовувати облави на партизанів та розстрілювати мешканців сіл, тоді Вірі з мамою довелося цілу зиму ховатися у землянках глибоко в лісі.

  Так юна партизанка з червня 1942 по липень 1944 року служила у бойовому партизанському загоні ім. Димитрова (бригаді імені Пономаренка Брестської області). Цьому є документальне свідчення — вона береже посвідчення. А з 22 серпня 1944 по 30 жовтня 1945 року Віра працювала санітаркою у госпіталі № 1611 для легкопоранених (довідка архіву МО СРСР від 7 січня 1977 року).

  Під час війни мама дівчини вийшла вдруге заміж — тоді у Віри з‘явилися ще дві сестрички. Закінчилася війна. Відбудовувалася країна. Віра Георгіївна залишилася і працювала в рідному селі Кулеші: будувала дороги, садила ліси.

  У 1950 році вийшла заміж за односельця Йосипа Уляновича Бенько. Чоловік тоді працював на цегляному заводі, а молода дружина — у новоствореному колгоспі. За два роки в сім’ї народився первісток — син Анатолій, а ще через чотири — донька Лідія.

  Молода родина шукала кращих умов для своїх маленьких дітей і їм запропонували переїхати в Україну. Першим поїхав чоловік, а потім і вся родина Бенько у 1957 році переїхала на Одещину, а саме в Комінтернівський (нині Одеський, прим. ред.) район в село Переможне. Спочатку було складно, адже родині з чотирьох людей виділили маленьку кімнатку, але вони не втрачали надії. З часом все налагодилося: Йосип Улянович працював на фермі, а Віра Георгіївна — в дитячому садочку, а потім у місцевому радгоспі, побудували свій власний будинок, завели велике господарство.

  З нагоди 94-ої річниці від дня народження Віра Георгіївна отримала багато привітань. Зараз Віра Георгіївна Бенько так і проживає у Переможному. Вона залишилася сама. Чоловіка і дітей вже немає, але жінка веде активний спосіб життя: доглядає за господарством, на подвір’ї й в будинку — охайно і прибрано, вона цікавиться усіма новинами, читає газети без окулярів.

  Не забуває ветерана війни місцева влада: регулярно навідуються, допомагають. Віра Георгіївна дуже вдячна, що її поважають, цінують і розуміють. Є у героїні онуки Олександр і Лідія та двоє правнуків, які часто навідуються до бабусі та в усьому їй допомагають. Вона має чудову пам’ять, адже в ході бесіди згадувала багато цікавих епізодів зі свого дитинства та юності.

  Віра Георгіївна достойно пройшла страшну війну, бачила багато горя, відчувала біль втрат. Вона рано стала дорослою, адже у свої 15-18 років поруч із дорослими довелося з великою відповідальністю виконувати складну і зовсім недівочу роботу. Та вона завжди відчувала, що з кожним завданням стає сильнішою і своїми невеличкими (на її погляд) вчинками наближала Велику Перемогу. Навіть найменший внесок кожної людини в тій війні був надзвичайно вагомим і значущим.

Авторка: Тетяна Шевців.

  За матеріалами газети «Слава хлібороба» № 18 (9870).