«Міст кохання», як його відразу нарекли жителі Калинівки та навколишніх сіл Визирської ОТГ, прослужив цій місцевості трохи більше ніж сім років, розповідає жителька села Надія Ільїна, вчителька української мови та літератури місцевої школи.
Надія Ільїна, жителька села Калинівка
Цей міст було побудовано у 1935-36 році. Його зводили люди, яких називали «гуштрудниками», чому їх так називали ми не знаємо, але вони були з усіх кінців країни.
Гуштрудниками називали у просторіччі бригади ГУШОСДОР — Головного управління шосейних доріг, яке було створене у 1936 році та входило до складу НКВС СРСР. В країні тоді застосовувалася натуральна дорожня повинність, згідно з якою місцеві жителі були зобов’язані безоплатно відпрацювати певну кількість днів у році на будівництві доріг. У 1936 році було визнано доцільним створення постійних місцевих бригад, працівників яких і називали гуштрудниками.
Про історію Калинівського мосту жителька села Надія Ільїна дізналася від своєї матусі, ветерана Другої світової війни Ніни Пилипівни Красночубенко, яка в ту пору була ще підлітком.
Надія Ільїна, жителька села Калинівка
Наші люди там працювали теж. Мама розповідала, що цілодобово було чути, як стукотять молотки. Привозили величезні гранітні брили і їх вручну розбивали. Коли будівництво закінчилося, це був міст-красень. Його відразу прозвали «Мостом кохання», тому що, якщо дівчина з хлопцем підуть гуляти на міст, значить чекай весілля.
Коли гітлерівська армія напала на Радянський союз, з села Калинівка пішло на фронт понад 100 чоловіків. Життя в їх галасливому і завжди співучому селі стихло, розповідає Надія Вікторівна. Але міст стояв. У той час Калинівка була вже окупована румунами. Селян вони не кривдили, тільки треба було працювати.
На початку квітня 1944 року в селі почалася метушня. Румуни туди-сюди бігали, злилися, почали тягнути до мосту довгі дроти.
Надія Ільїна, жителька села Калинівка
Один румун все-таки проговорився, мовляв, тікайте з села тут будуть підривати міст. І люди стали бігти хто куди. Мої родичі бігли у Кордон, хтось в Мар’янину балку. Мій дідусь залишився вдома, тому що в нього був кабанчик. Так він розповідав, вибух від моста був такої сили, що повибивало шибки в вікнах. Коли був підірваний міст, відразу пішли німці. Тут неглибоко, вони йшли на конях, на плотах, вплав, це був квітень. Коли вони зайшли до села, то все на своєму шляху забирали або знищували. Забрали і нашого кабанчика.
Фашистів з цих земель гнали війська Третього Українського фронту, про це свідчить раритетна листівка дбайливо збережена у сімейному архіві, в минулому жительки села Калинівка, Валентини Бульби.
Валентина Бульба, народилася і виросла в селі Калинівка
Потрібно було повертати в село людей, які розбіглися в страху. Була в Калинівці така активістка Оксюта, вона сіла на коня і поїхала по селах. Перше село було Широке. Люди не хотіли повертатися, тому що були дуже налякані підривом мосту, але вона передала листівку з повідомленням від Інформбюро СРСР і так вийшло, що ця листівка потрапила в руки до моєї бабусі і надалі стала частиною нашого сімейного архіву.
Валентина Бульба розповіла, що, вибух мосту у Калинівці викликав складнощі для просування радянських військ. Були тут і поранені, і загиблі. У повоєнні роки на День Перемоги на цьому мості часто збиралися учасники тих подій, визволителі Калинівки.
Валентина Бульба, народилася і виросла в селі Калинівка
Приїжджала сюди група ветеранів. Серед них був Василь Петрович, який завжди приносив шкалик горілки та склянку. Він наповнював склянку, ставив її на березі лиману і говорив: «Василь, я тебе завжди згадую, а в цей день особливо». Цей повний стакан так і залишався на березі. Тим часом ветеранів запрошували до святкового столу, тут неподалік від узбережжя. Вони співали свої пісні, а погляд їх був спрямований в бік цієї переправи.
Міст біля села Калинівка в найвужчому місці Тилігульського лиману спочатку планували відновити. Але потім це стало стратегічно й економічно недоцільно, так він і залишився поміж небагатьох руїн — свідоцтв Другої світової війни.
Авторка: Катерина Гончар.