Як це було: налякані мешканці Визирки не знаходили собі місця. Жінки звали додому дітей і замикали їх на ключ

  Будинок лікарки Надії Богданової в довоєнній Визирці вважався центром цивілізації. Односельці сходились сюди послухати радіо. Найбільшу аудиторію збирали радіотрансляції вистав. Дочка господині теж заслуховувалися драматичними сюжетами. Тринадцятирічній Олі навіть здавалося, що дія розгортається саме всередині цієї великої чорної коробки, з якої лунали голоси акторів.

  Одного разу з того ж чорного ящика суворо заговорив диктор, вживаючи незрозумілі для дівчинки слова: «… віроломний напад, … без оголошення війни». І ще розповідав щось страшне про Білорусь і Брестську фортецю. Сусіди перестали приходити на радіоспектаклі. А через кілька днів радіо в будинку Богданових взагалі замовкло.

  Старші із визирчан розуміли, що відбувається, але свято вірили, що фашистський напад буде відбито за кілька днів на прикордонній території. А це від Визирки дуже далеко. Тому село продовжувало жити у своєму звичному режимі. І сім’я Богданових теж.
  Справжня тривога заволоділа свідомістю дівчинки пізніше.

  На сусідських подвір’ях теж спостерігалася якась незрозуміла метушня. Колгоспники, кинувши роботу, поспішали по домівках. Налякані люди не знаходили собі місця. Жінки надривно звали додому дітей і замикали їх на ключ.

  Самі ж дорослі, поховалися за парканами, прикипіли очима до дороги, що веде з Доброслава. Там на горизонті замаячіла рухлива сіра маса, в якій все виразніше видно було обриси людей, коней, возів. Це в сторону Визирки рухалася колона фашистських окупантів.

  Озброєні гітлерівці розбрелися по садибах. Нахабно вривалися у двори, нишпорили по сараях і коморах. Молоко, яйця, хліб, овочі — загрібали все, що потрапляло під руки.
  Але в будинок Богданових непрохані гості увірвалися не за цим. Оля з братом забилися в кут, коли на порозі з’явилися фашисти з автоматами. Попри істеричний крик дітей, солдати виштовхали з хати матір і повели по селу під дулами автоматів. Фашисти розраховували, що лікар, добре знаючи все село, розповість, в якій хаті є радіо, де ховаються партизани, хто з односельців є комуністом, євреєм. Але Надія Григорівна, зрозумівши нарешті, чого від неї хочуть, в кожній хаті негативно хитала головою: нічого, мовляв, не знаю. Фашисти лаялися, трясли перед її обличчям автоматами, але розстріляти лікаря не наважилися.

  У той же день фашисти вступили до Сичавки, Кошар, Любополя. 10 серпня в нашій місцевості почався відлік окупаційного режиму, який тривав майже три роки. Це були роки підневільної праці, знущань, вбивств.

  Нагадаємо, що в населених пунктах Одеського району пройшли урочистості з нагоди Дня скорботи й вшанування пам’яті жертв війни в Україні.