Музей старожитностей сім’ї Марчуків — доброславська перлина

  В Доброславі Лиманського району компактно проживають члени найбільшої в Україні громади християн-сіоністів. Переважно вони займаються будівельною справою. В райцентрівському селищі мабуть немає жодного адміністративного приміщення, в якому б будівельники з цієї релігійної громади в минулі роки не вели різного роду ремонтні, опоряджувальні роботи. Вони гордяться тим, що ремонтували навіть будівлю Одеського оперного театру.

  Крім чисто виробничої діяльності, християни-сіоністи ревно дбають про свою духовність, оздоровлення підростаючого покоління, мають різні життєві покликання. Саме про одного з членів громади — Федора Володимировича Марчука — людини неспокійної, творчої вдачі — і піде подальша розповідь.

  Сьогодні, на початку ХХІ століття, ми інколи подумки прагнемо перенестися в далеку минувшину, щоб осягнути й зрозуміти значення подій, що тоді відбувалися, з’ясувати їхній вплив на сучасність. Можливо з цих та інших міркувань, свого часу був створений на території власної садиби Марчуків, музей старожитностей. І все ж на запитання, звідки у господаря виникло захоплення музейною справою, він відповів, що ще з дитинства любов до збиральництва предметів минувшини йому прищепила матір, яка і сама певною мірою цим займалася. З роками Федір присвятив себе будівельній справі, яка, образно кажучи, допомагала йому в облаштуванні майбутнього музею.

  В домашній культурно — просвітницький заклад потрапляєш щойно зробив два-три кроки подвір’ям приватної оселі. Вас, скажемо так, прямо тут зустрічають композиції зі старовинних глечиків, іншого вжиткового посуду тих далеких років, ще деяких тодішніх предметів, а біля входу в житловий будинок, змайстрована Федором Володимировичем, величезна дерев’яна гойдалка. Навколо будинку, наче на картині художника, видніється дбайливо доглянутий гайок, де ростуть берези, сосни, неподалік влаштовані клумби з квітами, декоративними кущами. Словом, все досить оригінально і колоритно.

  Крім надвірної частини музею, під нього відведене і просторе приміщення літньої кухні. Навіть з першого погляду помічаєш, скільки тут докладено праці, аби воно відповідало своєму призначенню. В експозиціях, що розміщені в середині приміщення, налічуються чимало старовинних і дещо ближчих до наших часів предметів. Ось, посеред кімнати стоїть великий прадавній дерев’яний стіл, а на ньому така ж стара ваза зі стиглим колоссям пшениці. Чільне місце тут займає піч з казанками різних розмірів. Поруч, як годиться, рогач. На стінах видніються полички, заповнені великою кількістю предметів домашнього вжитку. Серед них: глиняний та дерев’яний посуд, масло бойка, праски, терези, перші годинники тощо. Неподалік бачимо домашній ткацький верстат, військове спорядження та багато чого іншого, що являє собою нині неабияку цінність.

  Щораз теплі спомини господарю музею навівають розвішані по стінах, вишиті бабусею і матір’ю картини та рушники. На підлозі розташовані експонати великих розмірів: бабусина скриня, ступа, ножна швейна машинка, різноманітні знаряддя праці та ще безліч всіляких речей. Почесне місце у музейній колекції  Марчуків займає великий старезний грамофон.

  Деякі експонати музею його господар й досі використовує за призначенням. Зокрема, у вільний час усі члени великої родини збираються разом і вмикають старий програвач та слухають улюблені музичні твори, записані на платівках, яким літ та літ.

  Звичайно, у музейних колекціях є чимало предметів з родинного  спадку, є й такі, які Федір Володимирович придбав сам, подарували йому родичі, знайомі. Марчук вже звик до частих відвідин його музею численними групами учнів місцевої школи, дорослими односельцями, родичами та знайомими з інших сіл, міст, які, як завжди, не поспішають його полишати. Після усього тут побаченого, переймаєшся гордістю за людину, яка у наш непростий час, абсолютно безкорисливо зберігає і примножує предмети старожитностей, робить все від неї залежне, щоб і наступні покоління знали й шанували неоціниме надбання далеких предків.

  Є у пана Федора й плани на майбутнє, які, в першу чергу, стосуються, звичайно, поповнення музею новими експонатами. А ще чоловік мріє про створення Доброславського селищного історико-краєзнавчого музею, до якого він міг би передати чимало різних старовинних предметів, надати посильну допомогу в його облаштуванні.

  Приємно, що приклад фаната музейної справи наслідують й інші земляки. Зокрема, чималу колекцію предметів старовини вже зібрав Анатолій Мініч з Калинівки. Відкриття приватного музею тут упирається у відсутності відповідного для нього приміщення.

Автор: Іван Рафальський.