Людмила Прокопечко: «Моя мрія — перетворити нашу територію в сучасну європейську громаду і ментально, і матеріально»

Людмила Прокопечко, Доброславський селищний голова
Просто завжди було бажання самореалізації, оскільки відчувала, що маю для цього і знання, й здібності, й сили. Ці якості були властиві ще з дитинства. Батьки це підтримували, а в школі я завжди була ініціатором і організатором багатьох заходів і проєктів.

Людмила Прокопечко, Доброславський селищний голова
Чоловік мій теж керівник, дуже зайнятий — він директор школи, у кожного з нас дуже багато спільного. Ніхто з нас ніколи не намагався довести іншому, що він головний.

Людмила Прокопечко, Доброславський селищний голова
Мій патріотизм — від народження, від моїх дідусів і бабусь, від батька і матері, без нього немає мене, це генетичне. Може тому, що батьки мої переселенці, депортовані колись із теперішньої вже території Польщі, які пройшли через всі оті випробування долі. Родини мами та батька розкидало по світу, на прикладі нашої сім’ї можна писати новітню історію України, бо там трагічних сторінок дуже багато. Коли їх виселили з Польщі, вони ночували десь по балках, лісах, тому що палили села. У 1947-му році для них почалася операція «Вісла». Це була величезна трагедія, тому що вони — й ті, й інші — жили заможно, а їх вигнали з дому тільки з тим, що помістилося на возі поряд з купою маленьких дітей. Коли до хати прийшли польські війська, не дали навіть хліб із печі забрати.

Спочатку вони оселилися в Західній Україні, де стояли пусткою будинки репресованих до Сибіру. Вже потроху почали обживатися, коли приїхали агітатори та сказали, що треба їхати сюди. Коли їх погнали з Польщі, там була їхня земля, власність, це був несподіваний жах. А цього разу дідусь сказав — треба їхати, бо буде теж саме, що в Польщі. Й у 53-му вони опинилися тут, у Комінтерново (відтепер Одеський р-н, — прим. ред.), де їм дали землянку. Вони такого взагалі не бачили, навіть не знали, що в такому «будинку» можливо жити. В маминій родині було семеро дітей, у батька теж стільки ж, але батькові розгубилися ще до переїзду.

Дідусь мій був столяром, почав тут ходити дахи ремонтувати, бо треба було ту велику родину якось годувати, діти ще були по ліжках. Незабаром застудився та помер від запалення легенів, бабусі почали допомагати старші — моя мати та її брат. Тому я з дитинства чула всі ті страхіття, а також про Мазепу, про Бандеру, і мій патріотизм підсвідомо закладався. Батько завжди казав — побачите, що незалежна Україна буде, ненавидів Леніна зі Сталіним. А мати завжди додавала «не здумайте десь у школі про це говорити».

Їм складно було ще й через те, що тут не було церкви, а вони звикли ходити до храму. І з дитинства я чула і колядки, і щедрівки, знала, як святкують Різдво, Великдень. Тому для мене був дуже радісним 85-й рік, коли почалася Перебудова та відкрилися всі ті архіви, стала доступною література, яка раніше була заборонена, звільнили В’ячеслава Чорновола з в’язниці (політв’язень, відомий громадський і політичний діяч, один із лідерів боротьби за незалежність України. — прим. ред.). І ми з чоловіком майже кожні вихідні їздили на Західну Україну на мітинги, брали там літературу. Тому переді мною ніколи не стояло питання вибору — в якій країні жити, якою мовою спілкуватися, до якої церкви ходити, яких героїв шанувати. З роками ці переконання тільки зміцнювалися.

Ми в Южному перші у 90-му році вийшли з синьо-жовтим прапором на травневу демонстрацію, уночі чіпляли ці прапори на будівлі Южненської селищної ради при Радянському Союзі, потім у 95-му році відвоювали відкриття української школи імені Чорновола, де я була першою директоркою, а зараз керує мій чоловік. Ми тоді у червні отримали руїни дитячого садку, а у вересні вже приймали учнів. Тому жили там, ночували, будували разом із будівельниками. Морально школа нам теж далася складно, тому що не сприймали в російськомовному Южному цю ініціативу, але школа дуже швидко завоювала авторитет серед населення та стала однієї з кращих. Серед наших випускників дуже відомі люди в Україні та за кордоном. Наприклад, Євген Яценко, яким пишається школа.

Людмила Прокопечко, Доброславський селищний голова
Різниці у співпраці з чоловіками й з жінками для мене немає. Все залежить від людини: з однією стосунки складаються легко і швидко, з іншою — довше і складніше, незалежно від того, це чоловік чи жінка. А ось різниця у підходах до розв’язання питання у чоловіків і жінок є: жінки більш відповідальні та обов’язкові, але їм треба довше все пояснювати, вони мають розуміти всі деталі й тонкощі, а чоловіки сприймають проблему швидко і в цілому, але не завжди виконують все вчасно і точно.

Людмила Прокопечко, Доброславський селищний голова
Звичайно, все це є. І сексизм — неприкритий, неприхований, латентний. І, якщо подивитися на вищі керівні посади у державі, то ми до цього часу бачимо, що це не рівність, і чоловіки дуже важко віддають свої повноваження. Вони вважають, що вища влада — це їхні пріоритети. Хоча я абсолютно впевнена, що якби на керівних посадах вищої ланки — в міністерствах, обладміністраціях, по районах було більше жінок, у нас було б більше порядку.

Але ми все бачимо, що жінки потрохи з’являються у різних сферах, які зазвичай вважалися «чоловічими». Ми вже бачимо армію, поліцію, де служать жінки, в море ходять жінки не тільки прибиральницями та стюардесами, а й в командному складі. В бізнесі так само. Про це 20-30 років тому важко собі було навіть уявити.

Сьогодні жінки відкрито заявляють про те, що цю роботу вони можуть виконувати добре. Тому думаю, що через деякий час скрізь на керівних посадах буде хоча б половина жінок.

Людмила Прокопечко, Доброславський селищний голова
Ясно, що багато залежить від держави, від законів. Але мені здається, що дуже важливо, щоб самі жінки активізувалися. Ми бачимо, що сьогодні є дієві жіночі організації. Коли є бажання, вони багато що зможуть подолати та пройти, якщо зорганізуються та візьмуть передовий світовий досвід. Бо об'єднанні люди мають набагато більше ваги, ніж поодинокі. Але в Доброславі, наприклад, я не бачу активності щодо створення жіночих об'єднань. Якщо таке бажання буде виникати, буду підтримувати та допомагати жінкам реалізуватися.

Людмила Прокопечко, Доброславський селищний голова
Найскладніше будувати стосунки з людьми, вміти зорганізувати людей, які за тобою підуть. Бо багато що я спочатку розумію на рівні інтуїції, а оточення не сприймає. Переконати команду — це те, після чого будь-який проєкт, план можна здійснити, подолати будь-які перешкоди. П’ять років мого перебування на посаді селищного голови — це красномовне підтвердження моїх слів про вміння запалити людей.

А найяскравіше… Особисто для мене таким найяскравішим моментом було відкриття меморіалу кіборгам, у російсько-українській війні. Я пишаюся тим, що ми це зробили. Хоча пишаюся багатьма нашими проєктами, але цей, напевно, був одним з найкращих. Також дуже радію, що нам вдалося активізувати нашу молодь, і ми стали переможцями Всеукраїнського конкурсу «Краща ініціатива громад-2020». Тому що з дорослими людьми все зрозуміло, а молодь — це те, для кого та заради кого ми працюємо, й хочеться, щоб саме вони нам казали, що вони хочуть зробити в громаді. За результатами конкурсу з місцевого самоврядування-2020 ми теж серед фіналістів, і це приємно.

Якщо казати про посаду голови райдержадміністрації — то це відкриття меморіального комплексу жертвам Голодомору та політичних репресій. Тоді був страшенний спротив, несприйняття, і довелося ламати багато стереотипів. А зараз і це змінилося кардинально на рівні держави.

А якщо говорити загалом про успіхи, то, безумовно, для мене надважливе — відкриття української школи.

Людмила Прокопечко, Доброславський селищний голова
Моя мрія — перетворити нашу територію в сучасну європейську громаду і ментально, і матеріально. Ми маємо бути зразком того, як одна громада завдяки загальним цілям, ідеям та спільній роботі може змінити своє життя.

Поки я тут працювала минулої каденції, в мене було багато різних пропозицій. Але нині мені надзвичайно цікаво у своїй громаді, і зараз я не проміняла б свою посаду на будь-яку іншу, навіть найвищого рівня, куди тебе призначають. Я хочу тільки на виборну посаду, щоб я розуміла, що цього хотіли люди, і тільки перед ними я можу звітувати й радитися. І поки в мене тут так багато роботи, особливо зараз, після закінчення реформи децентралізації, коли до нас приєдналися ще три сільради, в мене немає ніякого бажання крокувати кудись в інші боки.

Коли до нас приїжджають люди з інших місць, коли мені пишуть подяки після відвідування й цінують те, що ми тут робимо, для мене це найвища нагорода, іншої не треба. Це − додатковий стимул та мотивація працювати більше та краще. Зараз процес становлення та налаштування дуже важкий, але думаю, десь пів року все налагодиться й ми покрокуємо далі.