Лиманщина — герої воєнних літ

  Танкіст Петро Мілєєв

  Учасник бойових дій Петро Петрович Мілєєв проживає в селищі Доброслав. Він пройшов бойовий шлях від рядового солдата до старшого сержанта в складі розвідувального батальйону танкового корпусу. Брав участь в наступальних операціях зі звільнення України, Одеської області, зокрема, Лиманщини.

  Народився Петро Петрович 22 червня 1926 року. У 1940 році його батька — кадрового військового — разом із сім’єю перевели на прикордонну заставу в м. Тирасполь. Там разом з однолітками в різних гуртках набував необхідних навичок військової справи і юний Петро. У 14 років хлопець знав, що треба робити в разі тривоги, вмів стріляти, літав на планері й разом з тим мріяв про мирну професію лікаря-хірурга.

  … 22 червня 1941 року на прикордонній заставі нічого не віщувало незвичайного. І все ж о третій годині нічну тишу розкололи артилерійські залпи. Ранкове небо було всіяне ворожими літаками. По тривозі піднялася вся застава. Розпочалися бойові дії, в результаті яких загинули, отримали поранення безліч людей.

  В той день в лікарню відправили й батьків Петра. Три дні і три ночі мужньо утримували свої позиції прикордонники. Нарешті їм на допомогу прибув 48-й стрілецький корпус під командуванням генерал-лейтенанта Р. Я. Малиновського.

  З того часу неповнолітній Петро був зарахований в розвідувальний батальйон, який з часом переформатували в 4-й гвардійський механізований корпус. Екіпаж, до складу якого входив механік-водій Мілєєв, отримав нову бойову машину Т-34, яка вірою й правдою прослужила до 1943 року.

  Згодом корпус був переозброєний, а старший сержант Мілєєв за сумлінну службу призначений командиром нового танка Т-34–85-ОП. Незабаром машина і екіпаж пройшли перевірку запеклим боєм на правому березі річки Волга на Мамаєвому кургані. Там молодий воїн був контужений, але відлежуватися в госпіталі не став. Тому незабаром повернувся до фронтових побратимів і брав участь в боях під Сталінградом.

  Далі Мілєєв воював в районі залізничної станції Прохорівка, що в 56 кілометрах на північ від Білгорода. У серпні 1943 року 4-й танковий корпус у складі інших військових формувань визволяв Харків, а потім були бої за Запоріжжя. Навесні 1944-го дійшли до міста Вознесенська, що на Миколаївщині, а звідти на понтонах переправилися через Буг в напрямку Березівки. Згодом танковий корпус вів визвольні бої на Одещині, зокрема, на Лиманщині, пройшовши через Новомиколаївку та Петрівку. А далі курс ліг на малу батьківщину Мілєєва — місто Тирасполь.

  Ветеран й нині бере участь у патріотичних заходах, що проходять у Доброславі, його запрошують і у військові частини, де він ділиться своїми спогадами про воєнні події тих далеких років з молодими захисниками країни.

  Радист Анатолій Березовський

  Він навчався в Одеському ремісничому училищі, коли ворог напав на Батьківщину.

  У складі військового формування Анатолій попрямував на Далекий Схід. Там була ще небезпека нападу на Радянський Союз з боку Японії — союзника Німеччини. На тому краю світу йому довелося побачити справжнє обличчя війни. Він був радистом військ морської берегової протиповітряної оборони. У 1945 році там розгорнулася кривава битва за звільнення Порт-Артура. Один з радянських батальйонів потрапив у так званий «котел» і був повністю знешкоджений. На очах радиста Березовського тоді загинуло чимало його бойових друзів, хоч вже була Перемога над Німеччиною і всі воїни, перебуваючи на Далекому Сході, жадали скоріш покінчити з останнім ворогом — Японією. Тож серед інших нагород в Анатолія Федоровича є й медаль «За Перемогу над Японією».

  Доля була прихильною до воїна, і він в 1947 році повернувся знову в рідне Кінне. Тут і прожиті подальші роки ветерана війни та праці. Маючи непосидючий характер, Березовський влаштувався водієм на місцеву племстанцію, згодом на колишню Комінтернівську птахофабрику. Працював у молочному цеху господарства.

  І зараз, коли вже його вік перевалив за 90, ветеран не хоче сидіти склавши руки, а прагне займатися справами по підсобному господарству. Дружина давно як померла, тож доводиться робити все самому. Рідні навідуються та допомагають, коли щось потрібно. Представники місцевої влади також регулярно проявляють свою увагу, вітаючи фронтовика зі святами, надаючи різноманітну допомогу.

  За велінням совісті

  Учасник Другої світової війни Дідім Вадимович Берніков, який зараз проживає в селі Фонтанка, народився 14 серпня 1925 року в місті Омськ Російської Федерації в сім'ї службовців: батько працював ґрунтознавцем, мати — ботаніком.

  У січні 1943 року був призваний до лав Червоної Армії і направлений на навчання в Друге Омське військово-піхотне училище. Але коли прийшов наказ сформувати з курсантів та відправити на фронт два батальйони мінометників, то Дідіму довелося одягти форму червоноармійця. Йому тоді було всього 18 років.

  Окрема рота бронебійників у складі механізованого полку Першого Українського фронту взяла активну участь у наступальних операціях. При звільненні міста Коростень боєць Берніков був поранений. Довелося певний проміжок часу лікуватися в госпіталях.

  Потім знову навчання — вже в Ленінградському артилерійському училищі (в роки війни базувалося в м. Омськ), яке закінчив 1 жовтня 1945 року. Надалі молодий офіцер проходить службу у Львівському військовому окрузі в зенітному полку, який перебував в м. Золочів, з другої половини 1946 року — в м. Ташкент на військовій базі, яка займалася зберіганням та ремонтом оптичних приладів. З 60-х років — робота викладачем у Ташкентському вищому командному училищі. В кінці 60-х років — викладач військової кафедри Ташкентського текстильного інституту.

  У березні 1976 року демобілізований по досягненню пенсійного віку у званні підполковника з 30-річним офіцерським стажем. Маючи такий великий досвід, Дідім Вадимович не сидів без діла, а пішов працювати на Ташкентський електромеханічний завод, який випускав продукцію для космічної техніки.

  У 2004 році сім’я Бернікових переїжджає на постійне місце проживання в с. Фонтанку. У цьому ж році ветерану присвоїли звання полковника. За мужність та відданість Батьківщині учасник Другої світової війни Д. В. Берніков нагороджений орденами війни II ступеня, Богдана Хмельницького, медалями «За бойові заслуги», «За Перемогу над Німеччиною». Всього відзначений двадцятьма однією нагородою.

  І на фронті, і вже в повоєнний час Дідім Вадимович робив все так, як веліли йому військова присяга та людська совість.

  І в бою, і в праці

  Щорічно 6 травня цей сивочолий офіцер-фронтовик в колі рідних, близьких, друзів зустрічає свій день народження. В цьому році він був 96-тим. Олексій Васильович Плотніков — добре знаний старшим поколінням Лиманщини. Свого часу він не один рік працював на посадах заступника голів колективних господарств в селах Кремидівка, Крижанівка, голови Крижанівської сільської ради.

  Він народився в 1925 році в Алтайському краю Російської Федерації. В 1942 році Олексій Плотніков був призваний до армії, а в липні 1943 року взяв участь в боях при форсуванні Дніпра, де був важко поранений. Через кілька місяців він знову повертається в армійські лави і продовжує військову службу, пройшовши шлях від сержанта до полковника. Фронтовик був відзначений численними нагородами за військові та трудові здобутки. І нині ветеран війни та праці бере активну участь в громадському житті села Крижанівка.

  Редакція газети «Слава хлібороба» бажає всім ветеранам війни й праці міцного здоров’я, сімейного добробуту, а ще мирного неба над головою.

  За матеріалами газети «Слава хлібороба» № 18 (9 870).