В Курісовому з’явився новий турнір — на честь Владислава Бабича

  Вислів «Герої не вмирають» в останні роки звучить доволі часто і, на жаль, з приводу скорботних хвилин прощання з героями. Війна на Сході України змінила наше уявлення на багато усталених речей. У такі часи, як від спалаху блискавки, чітко розрізняються світлі й темні сторони суспільства. Воно розшаровується на тих, хто навіть ціною власного життя, готовий захищати свою Батьківщину, і тих, хто ховається за їхніми спинами, приховано або відверто бажає перемоги ворогу, або, що ще гірше — намагається нажитися на горі людей.

  «Герої не вмирають» — повторюємо ми, але, на жаль, їх часто наздоганяє смерть від куль чи уламків на передовій, або в тилу після повернення додому. Чи житимуть вони після смерті, залежить від нашої пам’яті, пошани до них і готовності наслідувати їхні героїчні вчинки, або просто виконати почесний чоловічий обов’язок із захисту рідної землі — Батьківщини.

  У нашій родині є два героя-­захисника: Бабич Олег Володимирович та Бабич Владислав Володимирович. Вони обоє народилися в с. Курісове (Петрівка), але в різні часи, і є представниками різних поколінь. Олег виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані у складі обмеженого контингенту РА, а в наш час майже два роки захищав Україну від російських окупантів та їхніх найманців. Владислав був призваний на строкову службу у 2015 році, в розпал бойових дій російсько-­української війни й, не вагаючись, пішов до військкомату. Після строкової служби на три роки уклав контракт і брав участь в АТО на Сході. Друзі та знайомі називали його просто Влад — так у короткому імені виявляли повагу та підкреслюючи дружні стосунки з ним.

  Народився він 17 грудня 1994 року, а загинув 28 липня 2019 року, не доживши до свого 25-річчя. Його оминули кулі та вибухи на фронті, але смерть наздогнала уже в мирному житті. Коротке, яскраве, як політ метеора, життя Владислава залишило слід в душах всіх, з ким він стикався. Мені був родичем по жінчиній лінії, як її племінник. З раннього дитинства захоплювався футболом, що й не дивно, адже його дід та батько, двоюрідні брати Павло та Максим теж у різні часи грали у змагання різних рівнів. 

  Батько Владислава, Володимир Євгенович, розповів, що у сина були різнобічні здібності до спорту. Окрім футболу, захоплювався баскетболом і мав гарні організаторські здібності. Перебуваючи у війську, в період ротацій, брав участь в організації футбольних змагань серед команд військових бригад та безпосередньо грав у турнірах. У 2018 році познайомився з Денисом Берінчиком, чемпіоном з професійного боксу, і завдяки своїм спортивним та людським якостям, потрапив до його команди, виконуючи адміністраторські обов’язки та беручи участь у спарингах.

  Коли хлопець загинув, перебуваючи у матері в Березівці, Денис Берінчик з друзями Владислава по спортивній команді приїхали з Києва, щоб провести його в останню путь. Також на похороні були побратими з бригади й друзі-­футболісти з різних команд, у складі яких грав. Ще там поміж ними народилася ідея увічнити його пам’ять, організувавши регулярний футбольний турнір.

  Організацією безпосередньо зайнялися члени родини та найближчі друзі. Перший турнір відбувся у грудні 2019 року, на день народження Владислава, а у 2020 році — в останню суботу липня. На цю дату планується проводити його й надалі, розширивши до рівня спартакіади й включивши до переліку змагань стрітбаскет (різновид баскетболу) та настільний теніс. Ініціатива була підтримана Курісовською сільською радою, і за її підтримки організовано суддівство.

  Під час турніру мені вдалося поспілкуватися з тодішнім головою села Геннадієм Анатолійовичем Мельниченко, і він розповів, що в Курісове є гарна традиція вшановувати своїх земляків, які мали заслуги перед країною та громадою села. Це вже третій спортивний захід, що вшановує видатних уродженців Курісове. У квітні проходить турнір ім. Анатолія Кіяна, у жовтні — ім. Василя Соболя, а у липні додався на честь Владислава Бабича. Ця ініціатива народилася знизу від людей, і вона повинна мати право на життя, бо виховує молодь на прикладі людини-­спортсмена і воїна-­патріота.

  Друг дитинства і колега по спорту Роман розповів, що Владислав був таким, що ладен був покласти життя за друзів своїх. Так, він поважав і любив своїх батьків, особливо ніжно ставився до матері та молодшого брата, але в ньому жив той дух товариства, який описав Михайло Васильович Гоголь у повісті «Тарас Бульба». Він ділив з друзями все — їжу і думки, тому всі, хто брав слово на траурній церемонії прощання, починали словами — «мій друг Влад…», — згадує Роман.

  Молодший брат Олександр розповів, що саме старший брат був найголовнішою людиною в його житті. Він пишався тим, що брат користувався повагою й авторитетом в усіх видах спорту, якими займався. А ще він пишався ним як військовим, що не «відкосив» від служби і захищав країну від ворога.   

  Двоюрідні брати Павло та Максим, які взяли на себе головну роль в організації турніру, відзначають наполегливість та вміння Влада ставити мету і вперто йти до неї.

  Ці якості особливо проявилися у нього після військової служби. Він тренував в собі силу волі та витривалість, пробігаючи взимку чотири кілометри до лиману і після купання в льодяній воді біг на тренування. Ще у нього кардинально змінився світогляд і ставлення до тих проблем, які раніше він вважав другорядними. Якби не трагічна загибель, він міг би досягнути великих успіхів у будь-якій сфері, яку обрав би для себе. Тому ми вважаємо за потрібно виховувати молоде покоління на такому прикладі.

  Минулого року в турнірі брали участь чотири команди, в цьому — вже шість. У планах розширити мініфутбольний сегмент та ввести додаткові види спорту. Повна назва заходу — «Відкритий турнір пам’яті Владислава Бабича», і це наш внесок в те, щоб герої не вмирали, а жили вічно і виховували у молоді здоровий спосіб життя, патріотизм та любов до свого народу.

  До того, що було сказане всіма вищезгаданими людьми, нічого додати, окрім слів: СЛАВА УКРАЇНІ — ГЕРОЯМ СЛАВА, які стали вітанням у Збройних Силах України. Ними й привітаємо всіх воїнів захисників з їхнім святом.         

Автор: Василь Бабич.