Це, у своїй більшості, самовіддана трудівниця з дипломом медичної сестри, яка з гідністю виконує свою милосердну місію, робить вагомий внесок в охорону здоров’я. Важко собі уявити в усі часи медицину без неї. Медсестра постійно супроводжує кожного від народження до останнього подиху, є найпершим помічником в роботі лікаря.
Мова піде про жінку, на перший погляд, зовсім звичайну: середнього зросту, спокійну, привабливу, з приємною посмішкою на обличчі. Та за скромною зовнішністю криються досить важливі земні чесноти: доброта і справедливість, мужність і відданість своїй життєвій справі, чесність і оптимізм, життєрадісність, багатство душі та любов до рідного краю.
Непомітно минає час. У нинішньому році Зоя Рудчик відзначає вагомі трудові ювілеї: 20 років роботи медичною сестрою в терапевтичному відділені КНП «Лиманська центральна районна лікарня» і 40-річчя у сфері охорони здоров’я.
Жінка народилася в селі Вікторівка Ширяївського району. Тут закінчила місцеву загальноосвітню школу. На випускному вечорі ще звучала мелодія шкільного вальсу та лунали пісні про школу, а Зоя вже жила мрією дитинства — стати медпрацівником. Тож без вагань в 1979 році вступила до Одеського медичного училища № 2. По завершенню навчання, вже дипломована фахівчиня, була направлена на роботу в той же Ширяївський район у Миколаївську дільничну лікарню на посаду медсестри, де пропрацювала до 2001 року. Згодом, за сімейними обставинами, переїхала на нове місце роботи, на той час в Комінтернівську центральну районну лікарню, де працює й нині.
За роки трудової діяльності пройшла усі сходинки обраної професії. Рудчик має вищу кваліфікаційну категорію медсестринської справи, неодноразово нагороджувалася грамотами медичних установ, в яких їй доводилося трудитися.
Керівництво лікарні задоволено роботою медсестри, а колеги поважають за доброту, щирість, працьовитість. Повсякденна турбота про пацієнтів стала невіддільною справою для жінки, адже хвороби не визнають вихідних або ночей. Під час кожного чергування у відділенні медсестра має невідкладних справ, як кажуть, по саму зав’язку, які потребують від неї чималої відповідальності, досвіду, зібраності, уміння. І усім їм вона дає лад. По-іншому жінка працювати просто не вміє.
Пацієнти, які лікувалися в терапевтичному відділенні лікарні, відзначають не лише професійні здібності Рудчик, але її велику людяність. Вона завжди підбадьорить хворого, побажає швидкого одужання. Медпрацівник повинен лікувати хворих не тільки ліками, але й словами. Цю прописну істину Зоя Олександрівна добре засвоїла для себе ще зі студентських років. І тепер прагне донести її до своїх молодих колег, які в майбутньому, можливо, стануть і лікарями. Бо й у 21-му столітті потреба пацієнтів в щирому ставленні до них медперсоналу не зменшилася. І на сьогодні по-сучасному звучать слова Гіппократа: «Лікар повинен бути за своєю натурою людиною чуйною, доброю та щирою».
Хоч Рудчик вже передпенсійного віку, але не мислить себе поза дружнім колективом відділення, без неспокійних буднів обраної професії. В багатьох мистецьких творах про таких, як Зоя Олександрівна, зусиллями композиторів, співаків, художників, скульпторів оспівана, намальована, зображена жінка в білому халаті. Сама назва професії звучить як щось дуже рідне, близьке кожній людині — сестра.
Ось так живе і працює ця жінка, яка щодня своєю працею все робить для того, аби здоров’я хворих поліпшувалося.
І в сімейному житті Бог не обділив Рудчик долею. Головний її скарб — дві прекрасні доньки — Світлана та Юля, у яких вже свої чудові діти, а бабусині онуки. Доброславчанка майстер і в домашніх справах — прекрасно готує. Тому до неї звертаються за порадами навіть ті, кого вважають відмінними кулінарами.
Також трудяться заради людей і інші жінки-медпрацівнці відділення — його завідувачка Олена Бондарчук, лікарка-ординаторка Інна Плукчі, старша медсестра Людмила Герасіна, медсестри Катерина Брудницька, Вікторія та Людмила Проценко, які також обрали цю професію за покликом серця.
Автор: Іван Рафальський.