Всупереч віку, Ніна Францівна Темрук згадала багато подій зі свого життя. Вона народилася у Білорусі, в місті Мінськ. Там провела чудове дитинство, її сім’я була великою та досить заможною на той час. Дівчинка мала двох братів та трьох сестер. Батько був військовим офіцером, а мати - військовою медсестрою. Родина мала велике господарство - тримали корів та пасіки, тому діти виросли, як згадує сама іменинниця, на молоці та меді.
До речі, можливо, їй на один рік більше. Фактично у 1919 році вона народилася, а батько, як вона стверджує, пізніше, оформлюючи документи, записав її 1920-м роком. Але все одно це поважний вік - і тепер Ніна Францівна вже вдруге перетнула свій сторічний ювілей!
Але розмірене щасливе життя родини, перервала Друга світова війна. На фронті загинули обидва брати Ніни. Сама ж дівчина також хотіла бути корисною для своєї країни та свого народу. Вона вивчилася на зв’язківця, навчилася самооборону та стала відважною партизанкою у білоруських лісах.
Вона згадує історію, яка трапилася з нею під час війни, коли пішла одного разу в розвідку та наштовхнулася на німців. Вони випустили на неї вчену вівчарку, яка почала вгризатися у її руку, але смілива дівчина не злякалася, зібрала всі сили, засунула лікоть до пащі собаки та витягла його язика - цим вона його знешкодила і потім задушила. Шрами на руці залишилися на все життя.
Під час війни Ніна познайомилася з майбутнім чоловіком - льотчиком Павлом, вони одружилися, а у 1944 році народився син Леонід. Це стало великим щастям для подружжя.
Однак невдовзі доля повернулася до неї чорним боком. За чотири дні до закінчення війни літак її чоловіка було збито і він загинув.
Ніна мужньо пройшла всю війну. Залишившись з маленькою дитиною на руках, було дуже важко в повоєнний час. Але вона не здавалася і вирішила здобувати освіту. Закінчивши сільськогосподарський інститут, отримала професію зоотехніка і почала сумлінно працювати, чим заслужила увагу керівництва і велику пошану людей. Їй довіряли найскладніші завдання, і жінка завжди успішно їх виконувала. Вона була у складі групи, яка з Польщі до Білорусі неодноразово перевозила корів для розплоду, адже після війни сільське господарство було майже знищене.
Минав час … Вже й син закінчив школу і вирішив вступати до Інституту зв’язку - до Одеси. Ніна Францівна була не проти, адже бажала сину гарного життя. Так у 1961 році син Леонід переїхав до Одеси, закінчив навчання і почав тут працювати. Мати сумувала за сином, хотіла бути поруч, але керівництво фермерського господарства не хотіло відпускати цінного співробітника. Коли їй виповнилося 55 років, вона вийшла на пенсію і в 1975 році все-таки переїхала до сина в Одесу.
Через деякий час Ніна Францівна вийшла вдруге заміж. На новому місці роботи, туристичній базі "Чорноморський дельфін", на посаді завідувача складу, протягом 22 років вона також зарекомендувала себе порядною та працьовитою людиною. Разом з чоловіком Антоном Григоровичем Беспаловим тримали велике господарство, обробляли город. У селі їхню родину всі поважали. Понад 20 років прожили вони разом, аж до смерті чоловіка. І Ніна Францівна знову залишилася сама. Але маючи нестримне бажання працювати та непосидючий характер, вона знову взяла себе в руки й продовжувала працювати на турбазі майже до 80-ти років. Всім допомагала словом і ділом, виручала у скрутних життєвих ситуаціях.
Вона ніколи не цуралася роботи та коли вже остаточно вийшла на заслужений відпочинок, то в хаті все одно не засиджувалася, а все поралася по господарству. Як розповідають сусіди, то й у 99 років спостерігали її на городі з сапою.
Шанована людина Ніна Францівна Темрук має медаль "За відвагу" та багато інших нагород. Але на ту невеличку пенсію, яку отримує від держави, їй важко забезпечувати себе. Добре, що є син Леонід, який допомагає фінансово, але він також вже пенсіонер - йому 75 років і проживає в іншому кінці міста, тому не часто може навідувати матір.
Та в селі є багато небайдужих людей, які просто із вдячності й поваги до літньої жінки допомагають їй. Так, Василь Павлович Ганзюк, який багато років працював з Ніною Францівною на турбазі у Фонтанці, є її правою рукою. Він має основну роботу, але жодного дня не проходить без його допомоги. Василь Павлович і піч натопить, їсти приготує, за ліками піде до аптеки, прибере в хаті й словом підтримає. Зараз ювілярці вже важко пересуватися самій, тому така допомога їй конче необхідна. Не забувають про поважну жительку і в раді ветеранів села, а заступник голови Раїса Іванівна Бойчук регулярно навідується, аби дізнатися про потреби Ніни Францівни.
Всупереч віку, Ніна Францівна щодня читає церковні книги, за необхідності може скористатися й телефоном. І земляки бажають їй міцного здоров’я, тепла і щастя.
Автор: Тетяна Шевців.